Межі зближують
Батьки, які вимагають від своїх дорослих дітей посиленої уваги; подруга, здатна годинами надокучати розмовами про свої проблеми; керівник, який намагається накинути додатковий шмат роботи; «друга половинка» з постійними претензіями, а ще брати і сестри у Христі, які залучають до все нового служіння та ще й дорікають: «Ти ж християнин. Ти покликаний жертвувати собою задля інших»…
Може здатися, що у всіх цих випадках ми – незамінні. Усі ці люди потребують нашої допомоги. І якщо не зможемо чи не захочемо комусь із них допомогти, почуття вини не дасть нам спокою. Наші стосунки зруйнуються. Нас відкинуть. Ми наразимося на конфлікт.
Житимемо з почуттям вини, невдоволені собою. Це ж егоїстично – відмовити. «Не по-християнськи», – скаже той, хто хоч трішки намагається жити згідно з Євангелієм. Але ні для кого не секрет, що людина може намагатися жити згідно з Євангелієм, проте неправильно його трактувати, розуміти.
Доктори філософії Генрі Клауд і Джон Таунсенд випустили книжку «Межі», яка є і в українському перекладі. Із самої назви можна зрозуміти, про що йтиметься у ній. Кожна людина повинна виставити чіткі межі своєї особистості, аби не постраждало її ментальне здоров’я. Від популярної літератури на схожу тематику, справді далекої від християнства – такої, що межі особистості та асертивністьвиставляє як абсолютні цінності, відрізняє цю книжку її біблійна зорієнтованість. Виявляється, здатність говорити «ні» записана ще у Святому Письмі. І лише незріле, спрощене, буквальне його прочитання виробило стереотип, що християнин не може відмовити у допомозі. А незріле батьківство його продукує і передає у спадок дітям.
Межі представляє нам Пресвята Трійця – єдиний Бог у трьох незлитних Особах. Отець, Син і Святий Дух мають спільну Божественну природу, але різне походження, різні риси. Бог є окремим від Його творіння. З притаманними їй межами Він створює людину. Адам і Єва – це дві різні особи. Вони відмінні від Бога, від навколишнього світу, одне від одного. А це не що інше, як межі.
Межі особистості беруть свій початок з людської природи.Самосвідомість, якою Бог наділив людину, покликана відрізняти «Я» від «не Я». Переступивши заповідь, наші прародичі внесли в премудре Боже творіння хаос, який торкнувся також меж особистості. Відтоді людині надзвичайно важко визначити, де вона сама, а де інша людина, де поле її компетенції, а де чужої. Тому й впадає у дві крайності – або закривається від іншої людини непробивним муром, або намагається допомогти всім і кожному, навіть якщо ця допомога є ведмежою послугою.
Християнин не покликаний допомагати всім, у всьому і завжди. А от уникати крайнощів повинен. І щоб постійно баланс між ними підтримувати, йому слід чітко усвідомити свої межі. Вони не можуть бути розмитими, невизначеними, але й не можуть перетворюватися у щільну неприступну стіну. Межі християнина – це огорожа з воротами. Всередині її – те, що складає нашу особистість: як добре, так і погане. Ворота допомагають контролювати обмін цим із зовнішнім світом. Ми дбайливо оберігаємо все те добре, чим наділив нас Бог, ділимося ним для користі інших, мудро розпоряджаємося. Знаємо також, чим поганим наповнений простір всередині наших меж, і його випускаємо, наприклад, каючись та звільняючись від нього.
Ворота наших меж допомагають нам контролювати те, що приходить ззовні. Не буде щасливою людина, яка не вміє приймати, скажімо, любов інших. Але й не приносять щастя відкриті навстіж ворота, через які проникатимуть в наші володіння сторонні справи, розмови, стосунки, які шкодитимуть нашому ментальному здоров’ю і відволікатимуть нас від того, до чого справді кличе нас Бог.
Христос прийшов на землю, пожертвував Себе за нас, бо самотужки ми цього нездатні були зробити. Стих з послання до Галатів апостола Павла: «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (6,2), на думку авторів книжки, стосується саме цього. Допомагати тому, хто справді не може впоратися зі своїм тягарем, – оце вияв жертвенної любові.
Однак про щось зовсім інше кажуть наступні стихицього послання: «Кожний нехай добре перевіряє своє діло і, якщо він знайде, чим хвалитися перед самим собою, то вже ніяк не перед іншими: кожний бо власний тягар понесе» (6,4-5). Здавалося б, і в одному, і в другому уривку йдеться про «тягар». Грецький же оригінал їх розрізняє. В першому слово «βάρος» має відтінок непідйомності, а в другому «φορτίον» – це ноша звична. І якраз її кожен повинен нести сам. Перекладати її на іншого означає вчиняти безвідповідально, порушувати його межі. Так само і той, хто намагається прийти на допомогу людині у межах її відповідальності, стає співучасником зла.
Автори книжки «Межі» часто наводять приклад батьків, які намагаються полагодити проблеми своїх дітей. Ті ведуть невпорядковане життя, вживають наркотики, нездатні побудувати тривалі стосунки чи затриматися на одному робочому місці, а батьки допомагають фінансами або витягують їх зі скрутних становищ. І тут найкращий вихід – дати дітям зрозуміти наслідки їхньої поведінки, залишивши сам-на-сам з проблемами. Допомога, потурання лише усугублюють ситуацію. Так само на роботі чи в служінні. Людина несе відповідальність за свою ділянку, і її роботи за неї не повинен робити ніхто. Якщо готова завжди прийти на допомогу особа братиметься за справи, що виходять за межі її компетенції, вона занедбає свої і теж вчинить безвідповідально.
Те саме стосується і спілкування, навіть з найближчими. Часто можемо стикнутися з особою, яка намагається нас контролювати, маніпулювати нами й гостро сприймає будь-яку відмову. Вона агресивно порушує межі інших. І якщо ці межі нечіткі, людина, яка зазнає такого впливу, почуватиметься нещасною, хоч ззовні це виглядатиме, буцімто вона проявляє жертвенну любов.
Справжня любов – це свобода. Вона веде до щастя. Натомість у цьому випадку про любов не йдеться. Бо після кожного такого «жертвенного» акту людина почувається пригніченою, вихолощеною, використаною. Вона страждає через те, що хтось нездатний поважати її особистий простір, і сама несвідомо сприяє цьому. Та й не лише вона страждає. Наприклад, мати, яка скаржиться на самотність і вимагає в дітей постійних візитів, може руйнувати їхнє сімейне життя чи професійну реалізацію.
Тому невипадково Г. Клауд і Дж. Таунсенд кажуть: «Відповідні межі насправді посилюють нашу спроможність дбати про інших». Тоді, як їхня відсутність чи розмитість ведуть до того, що людина нездатна як слід подбати про себе. Як зможе вона давати іншим те, чого сама не має?Тож, щоб могти справді з любов’ю служити, допомагати, жертвувати, людина передусім повинна подбати про себе, про свою внутрішню рівновагу, сама наповнитись, аби потім було чим поділитись.
Христос, читаємо в Євангелії, відходив на самоту і молився, навіть, якщо Його чекав натовп людей. До цього закликав і Своїх учнів, знаючи, що виснаженість і розпорошеність – погані союзники для служіння. «Люби ближнього твого, як себе самого» (Мт 22,39), – заповідає Господь, показуючи, що всестороннє піклування про себе іде в парі з піклуванням про інших.
Без цих двох крил ми не зможемо здійнятися до висоти нашого покликання. Людина створена для спільноти, і повна її ізольованість, до якої може закликати сьогодні популярна психологія, хибно інтерпретуючи межі та асертивність, суперечить її природі. Як і нехтування своїх та чужих меж. Встановлюючи свої межі, навіть з найближчими, ми, звісно, можемо наразитися на конфлікт, однак боятися його не слід. Він – шлях до визволення. І він може бути розв’язаний, якщо особа є щира із собою та іншими. Якщо вона здатна, делікатно, з любов’ю, однак рішуче сказати «ні». Бо виставлення меж завжди передбачає діалог.
Жити без меж або з невизначеними і розмитими межами є справді руйнівним для нашої особистості. І якщо хочемо зробити добро нашому ближньому, проявити любов до нього, то варто почати саме з допомоги йому у пізнанні, встановленні його меж, самому шануючи їх та пам’ятаючи про свої.
Василь Калита